alyaris

  Сьогодні небо нагадує риб’ячу луску. А сонце – око цієї Рибини. А земля – океанське дно. Вночі Риба – небо ілюмінує. Світиться тисячами зір. І звертає до дна свій місячний погляд. А ми нею милуємося. Вважаємо, що колись підкоримо цю Рибину, що зможемо впіймати її за величезного хвоста. «Скільки амбіцій у цих крихітних створінь!» – дум ає Риба і сміється над нами. Хай собі сміється, а ми посміємося разом з нею.

  Мої улюблені білі лілеї схожі на мушлі. Троянди у їх різнобарв’ї подібні до актиній. А міста – це коралові рифи. Пропливаючи над ними, Риба усміхається. А ми мріємо плисти поряд із нею.

  А ще Риба любить змінювати шкіру. Зовсім як змія. Вона набирає срібного блиску, заплющує очі та обтрушує зайву луску. Вона осідає дощем чи снігом. Інколи після такого перевдягання Риба сяє. Ми називаємо це сяйво веселкою. Також Риба – небо змінює колір. Блакитний – рожевий – чорний – рожевий. Блакитний – рожевий – чорний – рожевий. І так щодня по колу.

  Наша Риба ніколи не спить. Вона завжди спостерігає за нами. Проте ми не звертаємо на неї уваги. Ми не поважаємо нашу Рибу – її луска у кіптяві, її боки подряпані. Ми любимо свою Рибу – небо, але не цінуємо.

  Ми боїмося наших океанів. Ми хочемо досконало вивчити їх, бо нас лякає невідоме.  Океану в якому плаває Риба ми теж боїмося. Можливо, тому що не можемо його побачити. Він надто великий аби ми його бачили. Хоча ми ходимо по його дну. Та нам ніколи не піднятися на поверхню.

  А Риба пливе ним у вічність і сміється.